Українська версія:
99 та 1: Притча. Богословська рефлексія / Митрополит Володимир (Чайка). — 1-е вид. — Köln: Anaphora Verlag, 2025. — 296 с.
ISBN 978-3-912210-01-9 (друк)
ISBN 978-3-912210-03-3 (eBook)
Deutsche Version:
99 und 1: Das Gleichnis. Eine theologische Reflexion / Metropolit Volodymyr (Chayka). – 1. Aufl. – Köln: Anaphora Verlag, 2025. – 296 S.
ISBN 978-3-912210-00-2 (Print)
ISBN 978-3-912210-02-6 (eBook)
Рецензія на книгу «99 та 1» від проф., д-ра д-ра Александра Лонера (Prof. Dr. Dr. Alexander Lohner)
22.01.2026
Книга Володимира Чайки «99 та 1» є результатом особливого синтезу: вона поєднує ґрунтовні богословські та екзегетичні ідеї з багаторічним душпастирським досвідом протоієрея, а нині єпископа, який служить у Німеччині православним вірянам з України — останніми роками переважно тим, хто втік від війни. Думки Чайки групуються навколо відомої біблійної притчі про заблукалу вівцю (Лк. 15:3–7) і поміщають її в сучасний контекст. У своїй праці Чайці вдається інтерпретувати знайому історію як радикальний маніфест божественної любові й водночас як матрицю для розуміння богословських питань та проблем. Переглядаючи зміст, спершу може скластися враження, що різні теми нанизані дещо незв’язно, проте під час читання книги дедалі чіткіше проступає внутрішня когерентність, «червона нитка» оповіді.
«Одиниця» у назві книги символізує кожну людину, яка перебуває в соціальній або духовній кризі чи пошуку. Чайка закликає читачів прийняти перспективу цього «Одиничного» (у сенсі Серена К’єркегора). Від самого початку тут звучить мотив пошуку Церкви, яка готова ризикнути богословською та матеріальною безпекою «99-ти», щоб піти за одним індивідуумом. Цілком зрозуміло, що Православна Церква, яка в західноєвропейській та німецькій діаспорі є порівняно фінансово бідною та малопривілейованою спільнотою, особливо схильна наважуватися на нові шляхи в душпастирстві.
Роздуми Володимира Чайки — це пристрасний заклик до емпатії та перевідкриття суті християнської пасторалі. Це аж ніяк не «теоретична» книга, а радше запрошення до дії, яке набуває особливої актуальності в часи, коли маси людей залишають як Римо-Католицьку, так і Євангелічну церкви. На думку Чайки, Церква «звернула на хибний шлях» там, де перестала йти на ризик любові (подібно до пастуха, що залишає 99 овець) і натомість почала інституціоналізуватися та захищати саму себе. Тому автор виступає за повернення до «джерела», до стану «одного серця й однієї душі» (Діян. 4:32) першої громади, щоб виправити цей історичний манівець (пор. с. 61–82).
При цьому Чайка — і це незвично для православного богослова — вбачає перші хибні тенденції вже у так званому «Костянтинівському повороті» (пор. с. 84–101), називаючи його «поворотним моментом у житті християнської спільноти» (с. 85). Він інтерпретує «симфонію» (пор. с. 89 і далі) між Церквою та державою за часів першого християнського імператора як момент, коли Церква обміняла принцип «пастирського служіння» (пошуку заблукалої вівці) на принцип імперського панування. З переслідуваної меншості Церква перетворилася на інститут влади. Біблійна оповідь про «синів Божих і дочок людських» стає тут послідовним символом (пор. с. 169–171): божественна істина (сини Божі) поєдналася зі світською владою (дочки людські), відбулося «змішання Божого і людського» (с. 171), що призвело до виникнення «гібридної» Церкви, яка часто служила більше інтересам імперії, ніж Євангелію.
У цьому контексті Володимир Чайка гостро критикує клерикалізм та церковне багатство, які стають стіною між Богом і людьми. Замість того, щоб, як пастух у притчі, шукати заблукалу вівцю («1»), клерикальна система схильна контролювати вірних («99») (пор. с. 95–97). Чайка вбачає в цьому форму духовної гордині через «спокусу панування» (с. 97). Церковне багатство також стає перешкодою для наслідування Христа, оскільки прив’язує Церкву до світських владних структур і робить її непорушною. Подібно до Папи Бенедикта XVI, Чайка виступає за «звільнення Церкви від світського» (Entweltlichung). У його баченні оновленої Церкви фінансова бідність інституції є передумовою для втілення «слів Христа про служіння» (с. 98).
Однак із державним визнанням за часів Костянтина, на думку Чайки, на передній план почало виходити поступове виключення «єретиків» — шлях, який прямо вів до пізніших трагедій церковних розколів. «Анафеми» соборів дихають гостротою «псалмів прокляття», в яких Чайка бачить «збірку людських молитов, що відображають увесь спектр людських емоцій» (с. 168). Ця мова ніколи не повинна була ставати принципом богослов’я та Церкви. З того моменту, коли Церква замість постави любові та пошуку почала кидати «анафему» в інакомислячих та «грішників», вона втратила свою приваблюючу силу. Чайка закликає відмовитися від часто агресивної або принаймні позбавленої любові богословської та церковної риторики минулого, щоб уможливити справжній екуменізм.
У цьому контексті автор нагадує про долю пророків і проводить паралелі з богословами, «які стали об’єктами суперечок» (с. 132). Церква схильна таврувати все незручне як єресь. При цьому вона часто не помічала й не помічає, що саме в цих суперечливих голосах діє пророцтво, яке ставить важливе філософське чи богословське питання. У сенсі реабілітації пошуку Чайка пропонує по-новому прочитати таких богословів, як Оріген (пор. с. 262 і далі), або сучасних мислителів, які зазнали ворожнечі через свою відмінну позицію, адже не можна «ігнорувати глибину самого питання» (с. 263).
Негативним прикладом для Чайки слугує також історія його власної Церкви. Він детально демонструє — спираючись, зокрема, на дослідження українського історика Ірини Преловської, — як клерикальна жадоба влади позначилася і на «трагедії Київської Церкви» (пор. с. 138–156). «Але навіть якщо відкинути всі історичні деталі, залишається просте, євангельське запитання до всіх учасників цієї багатовікової драми: Де тут Христос? Де тут Його заповідь любові (Лк. 6:31)?»
Багатовікове «виправдання патріархальних структур» (с. 167) у Церкві та світі, на думку Чайки, також має коріння в ранніх богословських хибних розробках, тим паче що «Христос Своїм ставленням до жінок радикально розривав зі стереотипами Свого часу» (с. 168). Для Чайки, окрім мізогінії, найрадикальнішим розривом із вченням Христа є багатовікове прийняття або виправдання рабства християнськими церквами та богословами (пор. с. 165–167). Він трактує не лише нездатність Церкви своєчасно й послідовно скасувати рабство як наслідок «Костянтинівського повороту», але й будь-яке церковне виправдання насильства та війни за допомогою вибірково підібраних біблійних цитат.
Для Володимира Чайки насильство в біблійних оповідях є реалістичним відображенням людства, відірваного від джерела любові. Бог не «диктує» і не бажає цього насильства, але Він входить в історію жорстокого народу, щоб поступово вивести його з деструктивної логіки. Автор інтерпретує Біблію як педагогічний процес. Драматичні описи насильства слугують для того, щоб показати руйнівні наслідки гріха. Зрештою, в Євангелії насильство ідентифікується як те, що має бути подолане через Христа. Отже, зображення насильства в Біблії слід розуміти як попередження про те, на що здатна людина без теозису (обожнення) у Христі. «Зрештою, ці жахливі історії слугують глибокій педагогічній меті. Вони є темним тлом, на якому фаворське світло Євангелія Христового сяє ще яскравіше» (с. 172).
У своєму морально-богословському розумінні «гріха» Чайка слідує богослов’ю та традиції Православної Церкви, але поєднує їх з оригінальними релігійно-педагогічними та пасторальними підходами. Гріх у православ’ї — це радше «хвороба» духу або екзистенційний розрив, він меншою мірою сприймається як «юридична провина» (с. 224). Тут також замикається коло з назвою книги: «одна» заблукала вівця втекла не через бунт чи впертість, а тому, що, шукаючи «пасовища і води», збилася зі шляху. «Первородний гріх» для Чайки — це колективний стан дезорієнтації (пор. с. 232 і далі), в якому людина більше не розпізнає своєї спраги та туги за домом. Замість того, щоб моралізаторськи погрожувати пальцем, Чайка закликає використовувати силу Євангелія, щоб зцілити цю внутрішню порожнечу — «атмосферу чужини» (с. 233).
У цьому контексті Володимир Чайка також розглядає питання походження людської душі. Звісно, не в сенсі схоластичної альтернативи креаціонізму чи генераціонізму. Як і в багатьох інших питаннях, на які західне богослов’я вважало, що може дати відповідь, тут діє принцип: «Таємниця душі залишається таємницею» (с. 265). «Душа — це неоціненний дар, іскра божественного подиху» (с. 265) — результат процесу, в якому Бог з любові кличе людину до буття. Розуміння цього є достатньою догматикою. Для пастирства важливо лише одне: оскільки душа має своє походження в Бозі, вона несе в собі фундаментальну «тугу за домом» як «спраглий пошук любові» (пор. с. 228–231). Ця туга є рушієм пошуку любові, який — коли стає «трагічно помилковим пошуком» (с. 228) — постає як гріх, але насправді є звуком «розладнаної струни» серця (с. 229).
У багатьох місцях своєї книги Володимир Чайка змальовує глибоко психологічний і співчутливий образ гріха як «недосконалої любові» (пор. с. 229), яка до того ж обирає саморуйнівний напрямок. Пастирська толерантність і милосердя є наслідком цього, причому питання про те, що ж конкретно є гріховною поведінкою, можна вивести з Біблії лише тоді, коли ми зрозуміємо, що Бог говорить у ній через конкретного біблійного автора з усіма його обмеженнями, емоціями та історично зумовленими уявленнями, «використовуючи його стиль, його мову та його світогляд» (с. 103). Тому відповідні біблійні уривки мають бути контекстуалізовані та висвітлені історично-критичним методом як «нагла необхідність» (с. 158).
На відміну від цього, вже згадане церковне виправдання рабства (яке завжди і в кожному мислимому випадку є гріховним) або війни відбувалося через хибний «відбір» біблійних текстів або через нерозуміння їхнього педагогічного характеру у вищезгаданому сенсі. Це приклади того, як буква Писання була використана проти духу натхнення — свободи дітей Божих. Біблію слід читати не як «книгу правил» (с. 48), а як свідчення досвіду, який люди здобули у своїй боротьбі за моральне добро, включаючи помилки. Але одне Біблія говорить напевно: страждання виникає там, де люди у своїй свободі відвертаються від любові. Бог поважав цю свободу від самого початку, але втрутився терапевтично через втілення Логосу. Для Чайки відповіддю на ослаблену людську природу та всі людські помилки є «прихід Христа, Його життя» (с. 49), яке Бог прийняв як заміну нашого недосконалого життя.
Звісно, послання Ісуса могло б конкретно і реально спасти світ і зробити його місцем справедливості та миру (пор. с. 61–65). Але через переплетення з державними владними структурами, «коли Церква увійшла в імператорські палаци» (с. 112), вона перейняла утилітарно-економічне та антисоціальне мислення світу, замість того щоб трансформувати його Євангелієм — не як «миттєву соціальну революцію», але поступово через «зміну людських сердець» (с. 165). Те, що цього не сталося, є історичною поразкою церков.
Для Чайки все Святе Письмо можна правильно зрозуміти лише крізь призму Христа — доброго Пастиря з притчі. Для цього Володимир Чайка розвиває, можливо, провокативне богослов’я та теорію святості «поза системою» (с. 112). Він пориває з уявленням, що благодать і святість обов’язково прив’язані до «інституційної Церкви» (с. 112) (пор. с. 112–117). Якщо в притчі увага Бога спрямована на того, хто перебуває поза стадом, звідси випливає, що Бог часто найдієвіше присутній поза «містом, що стоїть на горі» (Ів. 8:12). Справжня святість часто зустрічається серед маргіналізованих, тих, хто шукає, або навіть тих, кого система відкинула — це форма святості, яку Бог, безумовно, цінує вище, ніж формальну побожність тих, хто є частиною «99-ти» лише за звичкою.
Благодать — це вільна дія Святого Духа, Якого не можна «замкнути» в Церкві. Якщо Святий Дух походить лише від Отця, як вчить православна доктрина, Він у своїй дії жодним чином не прив’язаний до «офіційних рамок» (с. 112) заснованої Христом Церкви. У цьому сенсі Чайка закликає повернутися до пророчої сили раннього християнства та раннього чернецтва (пор. с. 113–115), яке протестувало, коли щось суперечило «заповіді любові до ближнього» (с. 114). Автор бачить у біблійних персонажах, у «юродивих Христа ради» (с. 115) та в жертвах церковно-політичних трагедій (пор. с. 132–137) взірці святості, яка випробовується вірністю Євангелію — часто всупереч офіційній церковній лінії. Книга закликає розширити погляд і шукати Бога там, де люди живуть у щирості та любові, навіть якщо вони — як біблійна самарянка — формально перебувають поза спільнотою вірних (пор. с. 128 і далі).
Ця рецензія змогла висвітлити лише деякі аспекти надзвичайно вартої уваги книги Володимира Чайки. Найкраще, якщо ви самі відкриєте для себе все багатство її граней.
Проф., д-р д-р Александр Лонер
Рецензія на Amazon від Лотара Краузе (Lothar Krause)
5,0 із 5 зірок. Визначний аналіз християнських церков
Оцінено в Німеччині 9 січня 2026 року
Формат: м’яка обкладинка
«99 та 1: Притча» — це богословськи вимоглива та ґрунтовно досліджена праця, яка переконливо поєднує біблійну екзегезу та історію Церкви. Для роз’яснення свого задуму Володимир Чайка працює з двома центральними притчами: про заблукалу вівцю, за якою йде пастир, та притчею про блудного сина.
Особливо друга притча має вирішальне значення для книги. Вона змальовує характер Бога не як караючого судді, а як люблячого Батька, який чекає на сина, що повертається, і беззастережно приймає його в обійми. Це тлумачення має чітке богословське обґрунтування і поміщене в широкий історичний контекст.
Значна частина книги присвячена історії Церкви. Слово надається численним Отцям як Східної, так і Західної Церкви, ретельно впорядкованим на основі надзвичайно ґрунтовного дослідження. Варто відзначити переосмислення значення Київської Церкви, яку Чайка переконливо представляє як центральне місце ранньохристиянського богослов’я, виправляючи тим самим поширені західні спрощення.
Книга адресована читачам, які мають серйозний інтерес до богослов’я та історії Церкви. Вона вимагає уваги, проте винагороджує її глибиною, ясністю та інтелектуальною чесністю. Чітка рекомендація для всіх, хто цікавиться витоками християнської віри та хоче критично осмислити сучасне розуміння Церкви.
Рецензія на «99 та 1: Притча» від д-ра Крістіана Бланкенштайна (Dr. Christian Blankenstein)
3 грудня 2025 року
Ринок релігійно-духовної літератури переживає бум, хоча постійно наголошується на тому, що інтересу до традиційних церков більше немає. Попри це, митрополит Володимир Чайка видав книгу, яка вирізняється тим, що є глибоко особистою і водночас сміливою. Особистою — оскільки вона відображає переконання православного священника, який понад 30 років займається душпастирством і працює з людьми, тобто не філософствує десь у відірваній від реальності сфері, а підтримує людей, які перебувають у пошуку. І сміливою — бо ця книга торкається «гострих тем»: питань і сфер, на які з боку кліру та богословів ми зазвичай отримуємо відповіді, що, можливо, є фахово правильними, але рідко бувають справді помічними на практиці. Це варто знати, перш ніж братися до читання.
Він розпочинає свої роздуми, відштовхуючись від відомої євангельської притчі про «блудного сина» — історії, яку також можна назвати «оповіддю про милосердного батька». Намір, що стоїть за цим, на мою думку, полягає в тому, щоб — говорячи образно — обережно зняти тонкий шар штукатурки з учень християнства і знову виявити оригінал, або ж поставити запитання: «Чи не існує іншого погляду на важливі засади нашої християнської віри?».
Це, у свою чергу, породжує численні подальші запитання та міркування, на які автор прагне дати відповідь. Наприклад, питання про те, в чому полягає справжній сенс догмату, тобто обов’язкового положення віри. Або: яке значення має Ісус Христос для охрещеної людини? Або: що це за «Закон», який приніс Ісус?
Щоб не залишатися лише в теорії, далі слідує екскурс в історію та розвиток християнської Церкви: від першої громади, яку не варто сприймати лише ідеалістично, через Костянтинівський поворот з одержавленням Церкви, до питання про значення та статус великих Вселенських соборів тоді ще неподіленого християнства та роль їхніх учасників. Тут він змушує прислухатися до свого бачення, адже воно суттєво відрізняється від загальноприйнятої картини, яку широкий загал навряд чи наважується критично переосмислювати.
Поміж тим автор, як українець, звертається до історичної обставини, яка донині має велике значення для його співвітчизників і для нього самого: аналіз того факту, що Московська церква поглинула Церкву Києва, від якої колись отримала християнство, у XVII столітті сумнівним чином підпорядкувала її собі та, як ми знаємо з нинішніх церковно-політичних конфліктів, досі заперечує самобутність Православної Церкви в Україні. При цьому автору вдалося виявити лінгвістичну тонкість, яка спонукає до захопливих подальших роздумів і змінює кут зору. Нехай читач складе про це власне враження.
Його думки стають сміливими і тоді, коли він розглядає теми, що є досить суперечливими або, слід визнати, неясними: наприклад, питання насильства у Старому Завіті та пов’язаний з цим образ Бога, або становище жінки в християнстві, чи питання, чому Бог мовчить (проблема страждання). Тут він також пропонує несподівані погляди, які запрошують до переосмислення.
Як уже згадувалося, «Притча про блудного сина» є відправною точкою для розвитку богословських думок автора: від первинної туги людини за Раєм через питання провини, аналіз поняття «гріх», до переоцінки уявлення про «Богосинівство» і аж до повернення в дім Батька.
Автор не уникає і богословського осмислення християнського образу Бога як Трійці, ставлячи питання, як ми могли б розуміти «Отця», «Сина» і «Силу Духа», щоб трохи наблизитися до цієї великої Таємниці.
Останні два розділи присвячені питанню людської душі — як ми можемо її розуміти і тлумачити? Дух — Душа — і Тіло: як це пов’язано? Завершує книгу розгляд питання, яке душпастир, мабуть, чує найчастіше: як бути зі стражданням у нашому житті? У чому сенс? І чи є взагалі сенс у стражданні?
Обережною мовою та делікатним підходом автор веде читача крізь усі ці питання, не бажаючи нав’язувати йому свою думку, а представляючи можливі перспективи та нові погляди, запрошуючи спокійно поміркувати над ними. Як і в «Притчі про блудного сина», в кінці стоїть повернення в дім Батька.
Але автору йдеться не про простий переказ чи парафраз зворушливої історії. Він співвідносить те, про що говорить ця історія, з окремою людиною, яка після прочитання цієї книги цілком може опинитися в тій точці, де це повернення буде відчуте як глибоко визвольне і водночас надихаюче для власного шляху віри. Крім того, завдяки читанню вона, сподіваємось, зрозуміє, що важливі пункти християнської віри у позитивному світлі можуть набути нового значення.
Одним словом, це вартісна лектура.
Д-р Крістіан Бланкенштайн, Відень
3 грудня 2025 року
Рецензія на Амазоні від Viktor
5,0 із 5 зірок. Рекомендую
Оцінено в Німеччині 23 листопада 2025 року
Формат: м’яка обкладинка
Дуже цікава книга, написана простою, зрозумілою і до того ж сучасною мовою. Читається дуже легко. Тут можна знайти відповіді на «гострі» питання як про віру і Церкву загалом, так і про сьогодення. Досліджується історичний розвиток української церкви та аналізується її нинішня ситуація. Книга цікава як для «досвідчених» вірян, так і для «новачків».
Stas (на Amazon)
5,0 von 5 Sternen Про любов Бога, дуже щиро
27. 11. 2025
Книга читається легко, але після кожного розділу хочеться зупинитися й подумати. Особливо вразив розділ про Хрест як «животворче дерево», дуже просто й поновому пояснено, чому страждання не є безглуздям і як вони можуть стати точкою зустрічі з Богом.
Після прочитання залишається світле відчуття і навіть якесь внутрішнє тепло. Щира й корисна книга.